Она являлась ему по ночам. То, словно, в зыбком тумане неясными очертаниями таинственного миража. То более чётко, но не менее загадочно, маня к себе, обещая что-то странное и непостижимое. Он снова и снова шёл, почти бежал к ней, и каждый раз не успевал дотронуться даже до ручки... Просыпался как от толчка, и долго сидел в постели, слегка покачиваясь и обхватив колени, пытаясь успокоиться и понять этот странный образ... И вновь со вздохом погружался в забытьё ночного безмолвия... Так текли дни за днями, незаметно превращаясь в месяцы.
В его жизни никогда не происходило ничего яркого, волнующего, всё катилось как по рельсам. Он никому не делал зла, исправно ходил на работу, соседи по лестничной клетке уважали за тихий, мирный нрав. Вот только друзей отчего-то не приобрёл...
Тем туманным утром он, по обыкновению, шёл на работу, и... Как же всё это произошло?... Как-то внезапно, слишком быстро... Он вдруг ощутил непонятный толчок внутри себя, услышал острый визг тормозов. Боли не было, было ощущение такое, словно его вытряхнули из мешка. В следующий момент увидел человека, почему-то лежащего близ тротуара в нелепой позе. Рядом суетились люди. И не сразу понял, кто это так беспомощно лежал, смешно раскинув длинные руки в обе стороны... Так трудно было поверить, что это случилось именно с ним... Первым порывом было кинуться к родному телу, обнять его, прижаться... Но потом он с удивлением почувствовал отвращение к этому забрызганному кровью и грязью, неподвижному человеку. Нет, куда угодно, но только не к нему! Он сиротливо оглянулся вокруг... О, она парила совсем рядом, такая реальная, настоящая, та самая Дверь! Но почему она уже не столько манила, сколько пугала?.. Он вдруг осознал, что должен непременно сейчас войти в неё. Молнией пронизала мысль, что он не готов... Но подобно маленькому беззащитному листику на осеннем холодном ветру, его влекло именно в этом направлении. Невыразимая тоска охватила всё его существо, он весь съёжился, и с закрытыми глазами шагнул к Двери.........................
Прочитано 7254 раза. Голосов 3. Средняя оценка: 3,67
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.